Літературний переклад — не просто техніка відтворення слів іншою мовою. Це напівтворчий акт, що балансує між точністю й авторським доробком перекладача. Де ж пролягла межа: коли ми вже читаємо нове авторство, а не оригінал?

Теоретичні орієнтири

На початку XIX ст. Фрідріх Шлейєрмахер чітко окреслив два методи: «наблизити читача до автора» — чужомовне відчуження, або «наблизити автора до читача» — винятково зрозумілий твір. Він виступав за перше, аргументуючи, що читач має сприймати іншу культуру через структуру та мову оригіналу.

Лоуренс Венуті у книзі «The Translator’s Invisibility» пише про «доместикацію» (одомашнення) й «форенізацію» (очужинення). Він критикує надто плавні, «невидимі» переклади, що роблять перекладача непомітним. Натомість виступає за ті, що зберігають чужомовну відмінність й стиль оригіналу, навіть ціною меншої «читабельності» для масового реципієнта.

Анрі Лфевер вважав, що переклад — це не просто копіювання, а переробка тексту під впливом культурних, ідеологічних констант приймаючої культури. У такому випадку перекладач неминуче стає співа автором, адаптуючи зміст до нової аудиторії.

Практична складність

Відтворити алюзії, культурні коди, гру слів — часто неможливо буквально. Перекладач змушений інтерпретувати, шукати аналоги, що зберігають художню функцію. Якщо алюзія у вихідному тексті є малозрозумілою в цільовій культурі, її треба пояснити або адаптувати, і рішення тут — вже питання авторського вибору перекладача.

Згідно з українськими дослідниками, переклад створюється з оригіналу, але водночас має свою автономію — через суб’єктивність особистості перекладача і неможливість мовної тотожності. Цей «вторинний» художній акт нерідко перетворює переклад на своєрідне авторське продовження твору.

Приклади конфліктів: коли перекладач «зайшов надто далеко»

Відома справа перекладу роману Хан Канґ «Вегетаріанка» до англійської: його перекладачка Дебора Сміт отримала Премію Man Booker International, але пізніше була критикувана корейськими читачами та критиками за стилістичні доповнення та відхилення від оригіналу — наче переклад ставав новим авторським текстом.

Таким чином, навіть літературні переклади, які «гарно читаються» англомовним ринком, можуть викликати запитання щодо меж оригінальності та невтручання у первісний художній задум автора.

Місце перекладача: автор чи механік?

Коли перекладач обирає винятково буквальне передавання (метапраграф), текст наближається до оригіналу дослівно, але втрачає художню силу. Якщо ж обирає сенс-орієнтований переклад (sense‑for‑sense, або парафраз), він переступає межу звичайного перекладу і стає творцем нового художнього тексту.

Тут виникає питання: наскільки сильні втручання допустимі? Наприклад, при передачі настрою, ритму, символіки чи культурного контексту — перекладач вже не просто «передає», а «відтворює» твір у медіумі нової мови й культури. І в таких випадках його творчість уже не можна ігнорувати.

Де ж межа?

• Тверда межа: заміна смислу, зловживання стилістичними чи культурними вкрапленнями, коли переклад починає відрізнятися від авторської інтенції — особливо якщо без погодження з автором.

• Гнучка межа: легкі адаптації для ясності, пояснення культурних алюзій, збереження художнього ефекту — якщо це не спотворює авторський задум.

Межа між перекладом і авторством умовна: вона визирає у конструктивному балансі. Майстерний переклад — це інтеграція точності і творчого інтерпретування, коли перекладач не лише передає, а й співтворить смисли. Іноді його авторський почерк ледь помітний, іноді — помітний досить чітко. Але переклад, що життя творить нове, — завжди творчий акт.